Павлюкові лише того і треба, зірвав галас — занепадає ферма, наша гордість!

Устин Павлюк ставить непомірні вимоги: вирізать п’ятдесят гектарів пасовиська для ферми!

Радивонові пішла голова обертом. Завгоспові замигтіли в очах метелики. Комірник Гнат очманів. Потуманіло в очах бригадирові. Завертівся світ Парфилові. Люди но могли прийти до пам’яті — чи при своєму умі Павлюк? Схмарніли чола, нависли чуби, потьмарились погляди.

Комірник Гнат, у турботі за людський достаток, доводить, що на трудодень нам перепаде більше сіна, якщо ферма не запасе сінокосу!

Мало кого в тім треба переконувати, комірникова річ припала Саливонові до вподоби. Він не лише не став наперекір тому, а, розвиваючи думку попереднього промовця, прихильно додав:

— Ферма запасе п’ятдесят гектарів сінокосу, що нам на трудодень буде?

— Прибутки з ферми! — каже Павлюк.

Зчинився галас.

Гнат:

— Не треба!

Парфило:

— Невигода!

Саливон приходить до висновку:

— Ферма хай товчеться під Куликами!

Послався на сусідів, що в них нема ферми, тож припадає по пуду сіна на трудодень у Куликах! Кого не візьме заздрість! Комірник Гнат доводив: другу корову прикупить можна, тричі базар на тиждень: у Сумах, Лебедині, Гадячі — це який виторг можна мати? А то ферма запасе сінокіс!

Павлюк не вперше доводив: які нам вигоди дала ферма — на всю округу, на всю країну розвели чистопородний лебединський скот! Збагатили господарство людям і собі! Збільшили прибутки, трудодні…
Розкрила набряклі смуглясті груди, хай б’є вітер, січе сонце. З лісової гущини пробиваються звабні малинові барви… Збігає сльоза, нудьга розпадається, дівчина немов із скаргою вийшла в поле розігнати тугу зрадженого серця, чи в неї недоля, боса пога з утіхою припадає до вигрітої землі. Текля прислухалася до польового гомону. Крізь імлу гаряче гріє сонце, повітря розпарюється, варить, ломить, по тілу розлилася млосна втома, хотілося в знемозі впасти на траву, передрімати прикру згадку…

Зелений плав, сон, дзвін… Бунтує душу. Скільки сонця, праці, втіхи! Не надивишся, не наслухаєшся, не намилуєшся! Свіжим вітром полинути б над нивами, приласкати крилом, послухати, як стеблинка із стеблинкою перемовляються…

По горі бузок подрався, сині яри, що вирізала вода над Пслом, поросли квітом, каштани свічки повикидали, розвивається дуб, ясно-зелені буруни, перевали побігли над яругою, на сонці мінилися то бліді, мало не жовтаві, то соковиті, аж прозелені, густі, немов смола, барви… В гущині воркує голубка, лящить соловей, з-під гори б’є вода ключем, збігає у Псьол, соловей замовк, а вода дзюр-чить… Дорога зникає в зеленому тунелі, пахне ліщина, лісна пріль. І чорний пар між горбами, осяяний сонцем, оксамитом прослався. Глухий ліс і привільне поле, очистьте душу від людської образи і кривди!

Дзвенить рейка—облитий сонячним мерехтінням розкинувся сад,— дерево роздалося, розцвілося, розраділося! Цвіту не проб’є око. Ошатна блідо-рожева яблуня щедро розкрила медові вінця для бджіл.

Дерево цвіте, як маківка! Пишні, пахучі пелюстки — вчадіти можна! Дерево рясно гонить нові пагінці.

Пишне, залите цвітом дерево — пісне моя! Спочиває око і душа, дивлячись на тебе! Слава трудовій руці, що вкрасила землю! Дзвенять бджоли, густо обсипали яблуню. Вигулює птаство… Чи то в серці веснянки бринять? Дмухнув вітрець — немов пороша посипала на ріллю. Весна грає барвами — чорна галка сіла на білому дереві! Поряд набростились китиці, набухли червоні пуп’янки, ось-ось бризнуть цвітом! Буйно цвіте сад, білий, фіалковий… Дівоча мрійна дума, чи то пісня, витає над нивами… Титівка — як кров’ю облита. Вишні, як дівчата, стоять. І сухе, при дорозі, дерево — груша — розщеплене, корячкувате, собі розцвілося!Пшениця, пишна та весела, красувалася за садом. І суша не взяла хлібів. Не присушила стебла, не припалила. Людське старання стало проти негоди…

Стояла край дороги, споглядала, як густими рядами побігли яблуньки, груші — росте молода сила! Очі набралися слізьми.

— А чого ж ти, одноліточко, розцвіла?

…Неосяжне почуття до серця прилягло. Що Теклі власна пригода, коли навколо життя цвіте так буйно?

Яблуня густо ронить пелюстки, рожеві, червоні, фіалкові, землю густо заслано пахучим квітом, нема жодної галявинки — яблуневе ложе!

Дівчина стояла під яблунею… Пелюстки мрійно осипалися, рясно спадали на голову… Немов щастя, немов ода-ровання…
13

Саливон давно прийшов до висновку, що не було б того розколоту, якби не ферма… Жили б собі любо, мило, розкошували в добрі, плавали в траві, тепер навіки втрачено спокій…

Невжиточний пастух Сава, докучливий, настирливий, напав на голову:

— Тонна в бугаєві, а ти йому даєш два кілограми дерті? Травою щоб жив? Окислою просяною соломою? Щоб охуд, опав? А тоді пастух винуватий?

Радивонові тут не треба й думати, споріднені спільними замірами друзі самі поведуть спірку, дадуть справедливу думку.

Конюх Парфило відказав пастухові:

— Бугаєм не орать.

Пастух відповів:

— Гірше — парувать.

Не договорилися ні до чого.

Павлюк став у поміч пастухові, власне, він і зчинив колотнечу, і коли Радивон твердо сказав: «У мене посівна!»,— Павлюк гостро поспитав: «А це не посівна?»

Чи пристало це Радивонові слухати? Ще й пастух вдається на вигадки, мовляв, зазнає поневіряння, терпить утиски від Радивона! Може, деякі і перейнялися співчуттям — безперечно, пастухові друзі, яким розсуду бракує… Мусій Завірюха та інші близько до серця взяли ті скарги,
Пастух, мовляв, двох бугаїв виростив — Рур і Гусляр знамениті на всю округу,— пастух розвів породисте стадо, тож ніби голова не терпить пастуха за справедливу вдачу, гостре слово, а може, і за досягнення!

Радивона подив бере — Павлюкові друзі намагаються довести, що вже такий незамінний пастух Савка, що нікого поставить замість нього.

. Радивон над цим ще подумає. Хто тут порядок дає?

Чи вже не здається пастухові, що світ на тих бугаях держиться?

Видно, Радивон гострим словом дойняв пастуха. Саву взяло за живе, він переймається гнівом, зухвало озивається:

— Приступи до них — на роги візьмуть! Не помилують, хоч і голова! Думаєш, крику твого побояться? До мене, як анголи… Занехаяти хочеш чистокровне плем’я?

Не по серцю Радивонові пастух — Сава це знає. Хто такий пастух? Первий чоловік. В почесну книгу записано його ім’я. Отже, Радивон не хоче, щоби пастух був у честі, поїхав на виставку. Пастух і за свої поїде, коли . нема ресурсу… Там земний рай, цвіти горять, усе залито цементом…

Присутні, проте, не дуже прихильно сприйняли ті речі, не дуже доброзичливо поставилися до пастухових міркувань. Хіба ж не. видно, куди він гне і що за лихі заміри в нього на думці?

Власне, все це лише передмова — ця суперечка велася перед засіданням правління артілі «Червоні зорі».

Насумрений Павлюк сповістив правління про загрозливе явище на фермі: перейшли на попас — на триста літрів упав удій! Ця вість стривожила всіх на фермі, а вас не повинна?

Пастухові, видно, не дуже сподобалася поміркована Павлюкова річ, і тому він зняв голос на Радивона:

— Давай корма! Якби над тобою сто голів заревло! Що ти пам болото даєш? Осока та лепеха? Скотину хочеш збить докупи? Щоб товклася на перегоні? Спочатку череда поскубла, затовкла, з дворів повигонили, наввипередки женуть, щоб молоду травичку захватить. Слідом іде племінний скот! Череда спасе, столочить пасовисько,— слідом іде ферма! Ми ще доїмо, а з дворів уже повигонили, на орішині пасуть, відмолодь бруснують.