Слідчий дива береться, розмірковує, гостро дивиться в ясні очі Захарові — занадто прихильний видається чолов’яга до святого письма, тим часом у слідчого є відомості від поважних сільських людей, від старшини, батюшки, старости, що свідчать про блюзнірські слова, вчинки Захарові проти церкви. Прикидається? Слідчий вирішив те звірити наостанку. Злочинів не оберешся за цим бунтарем, слідчий надумав поступово розмотувать клубок.

Тепер же він з прикрістю морщиться, видно, ні до чого йому ті розмови, одкриває шухляду: пізнає Захар свої книжки?Реставрація ванн

Захар аж прояснів, простяг руку,— як же не пізнати? «Кобзар» і «До сільської бідноти» — дорогі книги, навчають людей розуму, пробуджують від тяжкого сну, розкривають людям очі на панські кривди, насильство, в довгі зимові вечори люди збиралися, слухали, гнівні справедливі слова западали в душу, люди аж плакали з жалощів та ненависті до панського кодла…

Слідчого, проте, цікавлять не так Захарові думки про ті книги, хоч деякі вислови він і записав, а більш кортить знати, хто давав Захарові ці книги.

Захар і тут охоче пояснює, докладно оповідає, як саме до рук його ті книги потрапили. На сорок святих, престольний день, у Лебедині ярмарок. «Продамо шмат полотна, купимо олії, пшениці, скоро Великдень»,— каже жінка.

Слідчому вривається терпець, він зриває окуляри, гримає, грюкає, йому набридло слухати всяку нісенітницю! Що Захар верзе? Спаленіло лице, лисина, забило дух… Розвів кумедію!

Під гнівним окриком, поглядом Захар затремтів, потупився, втратив дар слова.

— Чому мовчиш? — гримає знов слідчий. Думає, потуратимуть його примхам?

Чи Захар мовчав? Він охоче на кожне слово виголошував промову, тепер на сердите зауваження слідчого цілком розгубився, безпорадно розвів руками, не міг зібратись ніяк з думкою. Занадто вразлива людина той Захар. Він хотів найдокладніше, по щирості все розповісти, а тепер сам не знає, як і що, може, скаже знову щось не так, довго не наважується, не насмілюється.

Слідчий спонукає, жде, сердиться,— стільки голову морочив, а майже нічого не вивідав.
Сход тут же, перед Захаровими ворітьми, за порадою Павла обрав на голову сільського комітету Грицька. Надмірно мовчазний сьогодні перед зборами новий голова, заглиблений у власні думи. Сам ледве уник розправи. Чи посильна йому ця робота? Захар — інша річ. Спочатку відмагався, та під натиском сходу все ж згодився, щоб не подумали — стражники нагнали страху, зважився взять на свої плечі високу посаду — долю людську.

І вже Калитка лиховісно визирав з-за тинів, і урядник Чуб насмілився навіть на вулицю вийти, між люди, згорда дивився на збентежені лиця — ще не все, мовляв, згублено… Проте остерігався юрби — не щодня вартуватимуть стражники в Буймирі: в повіті не одне село бунтує.

—- Темні сили реакції підняли голову! — гнівно кинув Грицько Хрін і заскреготав зубами. у
Лиса голова полискує, як лаком укрита, білий кітель з казенними гудзиками облягає вузькі плечі, чорна борідка, одутле жовте лице, золоті окуляри, зосередяїене високе чоло привертають увагу Захара, що нозвичпо сидить перед зеленим столом, стежить, як біла пухла рука швидко накидає чорнилом на листкові… Пекуче проміння падає крізь грати, січе руки, спарює ревматичні коліна, хмарою мерехтить порохнява, вусатий страж в шаблею стоїть коло порога, і Захарові відчутною стає неволя, душа нудьгує за білим світом, привіллям, полем, лісом, вітром. Реставрація ванн.
…Бистра ріка Псьол в’ється зеленими берегами, розкішна капуста видалася цього року, соковита рослинність стелиться низиною, ясноголосе птаство лящить з самого світанку, босі ноги купаються в холодній росі, що освіжає, збадьорює, голова повна гаму… і,

Слідчий питає, чи був у Захара коли агітатор із сторонніх, з робітників, чи не ночував, приміром, більшовик На-рожній, чи не давав прокламацій, не спонукав на бунт, насильство проти власті і поміщиків?

Захарові і думать тут нічого, він охоче пояснює, розповідає,— говіркий чоловік, за язик не доводиться тягти. Чи в Захара так часто сторонні люди бувають, щоб він но пам’ятав, не знав, хто одвідує його? Дійсно, такий випадок був, що слідчий нагадує, Захар ще з жінкою мало не посварився, з дороги завітав сторонній чоловік, ішов на богомілля поклонитися святіш мощам, жінка топила.
Не така вже легковажна людина Захар, щоб відчиняти двері кожному. А тоді не спи ніч, думай, що за гість… Щоб не і каявся… Жінка і каже: «Пусти божого чоловіка! Що він нам — хату перележить?» Сама богомільна, а що вперта — не переспориш. Пустили, дали повечеряти, в дорожнього дійсно клуночок з образками, в Лавру на богомілля прямує, положили спати, а сокиру Захар завчасно прибрав від порога; вранці поснідали, нічліжник гаряче молиться, дякує, троєручицю подарував жінці, тільки його і бачили… А що він за чоловік, чи з «вовчим білетом» ходить — хто його знає, чимало богомільного люду тепер | подорожує у святі місця, хату не зачиниш, совість б’є і в

писанії сказано: годи ближньому, як самому собі.

Не можна думати, щоб слідчий був дуже вдоволений з тої надто довгої розповіді. Він виявляв весь час нетерпіння, то яснів, на лиці пробивалася надія, швидко писав, нанизував рядки, то хмурнів, з досадою спинявся, не знав, очевидно, як далі вести. Тоді знов строчив, поновляв, плутався, видно, дуже думкою, аж пара стояла над головою, сердився. Захарові аж жалко стало людину — нема тяжкої роботи, як письмо, завжди голову сушить.

Захар виявляє своє співчуття слідчому, він добре розуміє, тямиться на політиці, государству все треба знати, Захар радий допомогти слідчому, він охоче розповідає і про другий випадок: нещодавно один теж просився на ніч, ходить по селах, точить ножі, справляє відра, то Захар йому і каже: тепер літо, чоловіче, лізь на ожеред і спи, тільки щоб не курив… А чи він більшовик, хто його . „розбере?

…Безнастанно гуркочуть вози, неділя, люди ярмаркують, празникують, байдикують, безжурні, або ж ні — про щось радяться, обмишляють, усякі чутки, новини по ярмарку ходять, як панів скрутити, вирвать землі, тепер мало байдужих, ярмарковий гам душу перевертає, а тут V томися в неволі,.. Коли б не розпався сільський комітет без Захара, щоб не полякалися люди, не розбіглися, ніщо дужче не клопоче… Захар надіється на Грицька, сина, вони не дадуть людям духом упасти… Що тепер па селі діється — кортить Захарові знати: ніч не спав, думав, в уяві поставало скорботне жінчине лице, оживали сільські тривоги.
Несподіваний напад приголомшив, озлив село. Легкодухі полякалися, не виходили з хат, велике стовпище зібралося на вулиці, засмучено позирали на спустошену хату — не вийде Захар, не промовить до людей слова, не дасть порядку, настави, наче осиротіло село.

— Під голими шаблями одвели в тюрму…Реставрація ванн

Приступили до Тетяни, розпитували, дізнавалися, пере-

кааували про кожний рух, слово, як повівся Захар із стражниками,— крутий чоловік.

— Там тюрма забита, повна, вже нікуди садовить…

— Зішлють по етапу…

— Захарові етап не страшний, мало виходив на Дон, у Таврію?

Деякі згадали Захарового діда, що воював з турками,— хоробрий рід.

Чумакова Лукія втішала Тетяну, що горювала, побивалася за чоловіком,— вона ж не нажилася, вона ж не натішилася,— проте стримувалася перед людьми — політи-чеська жона… Дві сім’ї — Чумака і Захара — давно жили в згоді, дружбі, ждали переміни, щоб восени благословить дітей. Невже не доведеться побачити дітей у парі? То церква, то тюрма на перешкоді.

Лукія принесла білу хлібину, Тетяна із слізьми збиралася в дорогу, нав’язувала клуночок: Захарові харчі, примовляла — в Сибір за чоловіком пішки піде. Не гадала, не відала скривджена жінка, що споріднить доля з революціонером, який своє життя віддасть за свободу, зосталася сама без господаря, поради,— взяли чоловіка на глум, знущання, на кару, трикляте самодержавство!.. Далебі, сусіди свої комори ладні витрусити для Захара — за людей прийняв неволю. На все село жалі, плачі побігли за головою сільського комітету, тужили люди: як тепер, хто тепер порядок нам дасть? Сходилися сусідки, втішали Тетяну, дбайливі такі, прихильні, кожна рада помогти в горі, захистити в біді, озивалися добрим словом, піклувалися; Тетяна ніколи не думала — стільки прихильності, приязні люди виявили! — колись, як у лісі, жила занедбана, нікому не потрібна.

Іван Чумак насуплено курив люльку, по-отецьки радив Павла, власне, говорив щось маловиразне, завжди ладен руку помочі подати Павлові, щоб не занепадав духом. Полюбився Чумакові хлопець дуже, хоч і молодий, а здобув пошану в громаді. Де таке видано, щоб бороди слухали безвусого хлопця?