Повів мову про те, що люцерна — запорука сталого врожаю. Держава поширює цю культуру поміж колгоспами. Хіба невідомо, яке це має значення для наших занехаяних дрібновласницьким господарюванням земель? Та ще піскуватих? Чорноземля в нас на Запсіллі, а в інших місцях лише подекуди врізається клинами.

Секретар райкому мав нагоду пересвідчитися — Уру-щак широко осягає події…

Урущак кидав промовисті погляди на Нагорного: той не обізнаний ще із сільським господарством району, тож Урущак вважає за необхідне інформувати секретаря.

Нагорний уважно слухав, принаймні сухорляве, кольору червоної міді лице його не виявляло жодного нетерпіння. Правда, і виразного враження не можна ніяк уловити — прихильно чи ні сприймає секретар ці міркування.

Нагорний довідався про рішення, що народилося в апараті райземвідділу, при згоді голови райвиконкому: передати матеріал про антидержавний злочин колишнього голови колгоспу «Червоні зорі» Павлюка прокурору. Нагорний зацікавився цією справою, вірніше, встиг перейняти в процесі здійснення, хоч і припізнився. З усього видно, що Урущак намагався здійснити це рішення «оперативно». З пристрасних суперечок Нагорний відчув, що мійі завідувачем райзу і Павлюком існувала гостра неприязнь, коріння якої важко було з’ясувати. Нагорному зрозуміло, що формально можна було розглядати вчинок Павлюка як антидержавне порушення. І на цьому, власне, наполягав Урущак. А по суті?

Нагорного зацікавила постать Павлюка, що навіть перед загрозою, яка нависла над ним, ночував себе спокійно, впевнено, відповідав скупо, стримано, немов знехотя. Це свідчило про певне самовладання.

Нагорному, який мовчки стежив за суперечками, треба знати, щоб осягнути істину,— тож він звертається до Павлюка:

— Як ви можете довести, що не було б насіння?

Павлюка це складне, по суті, питання не дуже турбує.

— Не було зав’язі,— пояснює він,— люцерна почала горіти.

— Як агроном, мушу засвідчити, що насіння було б,— заперечує Урущак.

Павлюк зовсім не зважає на ті слова. Голе твердження, а не докази.
Буйно поросли блідо-рожеві трави. Над головами ніжно бринять бджоли, безнастанно золотисту пергу зносять у запашний вулик. Мрійно в’ються думки, друзі теж краплини досвіду збирають у скарбницю мудрості.

Мов і звичайні справи відбуваються навколо, буденні, дріб’язкові,— ремонт, очистка зерна, угноєння, а разом осягнути несила — все росте, буяє. Мусій Завірюха заклопотаний небуденними думками — збулися давні слова, що більшовики провіщали, на очах світ змінився, поля злилися в один цвіт, а як ще розростеться сад — тисячі рук щоліта збиратимуть рясний урожай, професори будуть людей навчати, весь сад буде осяяний електрикою, оснований дротами, буде прокладено залізну колію. Яблуко білий налив — сила цукру і соку — впало, репнуло, негідне. І боровенька така, і осіннє смугасте. В три дні зібрати достиглу садовину треба — спочатку ранні сорти, тоді середні, пізні — сотні тисяч пудів… Треба дати лад, обірвати, одібрати, перевезти на сховище. Закурять сушарні, задимлять заводи, давитимуть яблуневі соки на вино, варитимуть меди, кваси, повидло.

І цей час не за горами, і Мусій Завірюха тут нічого не вигадує. І по тих словах друзі із смутком задивилися на білий світ, що аж при старості сповнився просвітку… Мусій Завірюха згадав, як хлоп’ятком в економії за водовоза робив, і вже ті сади, що він поливав, кохав поміщикові Харитоненкові, давно потрухли. А він ось насадив людям молодий розкішний сад, що буйно розвивається, росте, чудесна пам’ятка: зацвіте сад — і, може, пригадають люди кошлатого, сивого, мов туман, мрійника, що недарма на землі прожив. Повіє вітерець — і, може, почують люди хрипливий веселий голос. А вже як дозріє яблуко — млосним соком розійдеться по жилах, розтане в серці приязню — хто живий забуде садівника? І яких тільки химер благодатна година в голову не нажене?

А поки в Буймирі ще нема професорів, інженерів, що побудували б у саду казкові лабораторії, заводи. Мусій Завірюха із садівником Арсентієм самі наглядають за садом, ростять, плекають, оберігають.

— Щасливої вдачі людина,— кивають на Мусія Завірюху друзі. З його руки, мовляв, і суха гілляка прийметься. Другий що не посадить,— Радивон, приміром,— ніщо не росте. З коренем розкішне деревце посадить, перегною’ підсипле, водою поливає — опівліта зачахне, Мусія Завірюхи навіть на піску буйне дерево поросте. Тому що з душею садить він.

В саду не без недругів, звісно. Радивонові все здається, що дерево само родить, а люди мовби вештаються без діла. Мусій Завірюха тільки кине оком на сад — ураз збагне, в якому дереві треба оживити сокообіг…

— Сад ори в період його спокою— восени, а не влітку! — Мусій Завірюха доводить.

Радивон Ржа з нехтуванням поставився до того — примхи, мовляв!

— Влітку корінці підходять до грунту, до сонця!

— Ніяка наука не бере Радивона! — зазначає садівник.

— Як буде довго порядкувать — занепаде артіль,— твердить пасічник.

— Недовго порядкуватиме,— подає надію садівник.

— І за що тільки скривджено людину? — із сумом у голосі питає Мусій Завірюха, вболіваючи за Павлюкову долю.

Сень завіряє сивих друзів, що Павлюк не потерпить кривди, не скориться перед лихом,— хто но знає його смілої, чесної вдачі?

Хто не пам’ятає, як Устин Павлюк збадьорював людей у труді, заохочував на смілі заходи…

Мало хіба глузували з Мусія Завірюхи, як він став гібриди розводити?

Саливон:

— Ти вже вчений зробився — гібриди розводиш!

Радивон із нехтуванням скривився:

— Не яблуко, а картопля!

А то спочатку перемогло дике дерево. Мусій Завірюха не один год бився, поки переломив природу. Аж після семи літ перемогло благородне дерево — ось спробуйте… З кислинкою…

Густе яблуко бризкає рожевим соком, люди з осолоди мружать очі, гострий напій забиває дух, освіжає, збадьорює, отуманює пахощами.

Збуджено б’ється серце, люди з утіхою позирають на чудодія Мусія Завірюху, що аж світиться від людської приязні і шани.

— Невже це гібриди? — дивується Сень.

Друзі по тім повели раду, в якому напрямку треба розвивати далі дерево, який надати смак яблукові — більше цукру влить чи кислоти, яке дати забарвлення і пахощі.

Усі вславляли пауку Мічуріна і його послідовників.
Овіяла польова дума, замліло серце, не помітили, як тиха пісня прослалась над привіллям, плавно розходилася, танула, мов хвиля, співаки дрімливо виводили, співали про почуття, мрії, що на слова переложити не можна. Просвітліла душа, вславляли вільний день, ясний час, незвичайні літа, не були нікому тягарем, як за старого ладу; орудували самі життям, радили долею,— чи не вчували часом себе друзі щасливими потомками безталанних кобзарів?

Був собі у Буймирі невдаха селянин Мусій Завірюха. Хазяйнував без щастя-долі на своєму клинкові, не міг ніяк ради дати, нажив дві грижі, а багатства — нітрохи. Ходив під Порт-Артур воювать японця, не було на землі кутка людині, колись неспроможній навіть слово «лабораторія» вимовити, а тепер сам виводить нові сорти яблук, а тепер триста гектарів саду під його рукою! Серцем мліє, як обереі’ти від усякої напасті, щоб не прйболіло дерево, щоб цвітоїд цвіту не вигубив, не спив соки — пелюстки засихають, буріють — кладе яєчко, виплоджується черв’ячок. Хімічна і механічна боротьба із шкідником тяжка, тому Мусій Завірюха розпочав біологічну боротьбу, розвів таку комаху, трихограму, що вигублює яблуневу плодожерку, золотогузку, бояришницю в зародклг. А також вигублює лугового метелика і озиму совку. Розповідав таким буденним голосом, мовби такі звичайні речі…

Перед секретарем райкому Нагорним Урущак уперто твердить:

— Павлюк вдіяв антидержавний злочин.

Павлюк спокійно відказує:

— Я вдіяв би злочин, якби не викосив • люцерни. Не було б ні насіння, ні трави.

— Чому не діждався повного цвітіння? — гостро питає Урущак.

— Щоб не втратити траву! Вже і так спідні листочки посипалися.

Хто не знає: щоб зберегти поживний корм, люцерну косять на початку цвітіння, коли листочки ще соковиті.

— Павлюк втратив більше,— доводить Урущак,— згубив дорогоцінне насіння люцерни.