Чому ви похнюпилися? Селекційна мічурінська наука виростила сортове, сухостійне зерно, що. витерпить суховії, морози, не боїться іржі, хвороб…

Ясна віра в родючу силу зернини, в силу радянської науки промовляла в словах Мусія Завірюхи. Вияснилися дівочі лиця. Дарма лише Текля нарікає на батька.

З легкою душею верталися з поля, з прихильною думкою про вчених, що виростили життєстійку зернину з могутнім зародком.
Побіля саду стріли хмурого пасічника Луку Остаповича, садівника Арсентія Герасимовича. Завжди говіркі, привітні, друзі на цей раз із досадою дивилися на білий світ. При добрій годині неодмінно посипалися б дотепи на Мусія Завірюху — мовляв, будяк з-поміж квіток! На цей раз друзі скупо привіталися.

Рясно цвіте сад! Вабить дівочі погляди. Отуманює запашним повівом.Акрил для ремонта ванн купити.

Лише на недосвідчене око здається, що сад цвіте рясно, а чи будуть крохмалі, кислоти, масла, цукор — ось що хвилює Мусія Завірюху! Де візьме дерево силу? Сонце випалює вологу.

Пишно розквітлі дерева сповнили садівника тривогою. Смаглявим полиском узялися облямовані сивизною лиця. В очах стояв неспокій. У пасічника свій клопіт. Друзі співчутливо перемовлялися. Бджола сердита, сонце виснажує цвіт… Сад горить, в’яне, як опечений. Засушило цвіт, бджола зла, ніде розгуляться. Про це свідчили запухлі пасічникові очі, набряклі руки. Сонце висмалює нектар, бджола люто бринить, в’ється, на ніжках пилку обмаль… Удень вітряно, вночі нектар холоне.

Дівчата, що уважно прислухаються до повчальної розмови, пересвідчилися: в саду однакові турботи, що і в полі, дереву на стає поживних соків. Уся весна в вітрах. Бджола прилітає виснажена, іншу в дорозі вітром збило… Вулик за день назбирує двісті грамів меду. А в добру весну — кілограм.

Садівник Арсеній Герасимович, нічого і говорити, стурбований поганим запиленням. Проте не втрачає надії па добрий врожай. Сильне дерево… Могутній стовбур, розкішна крона. Мусить дати рясну зав’язь.

Сад, як у снігу, на сонці виграє, краса для ока, а скільки тривоги закладено тут! Чи тому, що собою непоказний. Тихін веселий, одміт-ний, якій дівчині не до вподоби? Подруга обмовляє Тихона.

Мавра дорікала дочці, що женеться за красивими та рослими.

Дивні матері, наче вони самі ніколи не були молодими.

Устпи Павлюк, як рідного сина, любить Марка, нагадує мати дочці. Павлюка шанує все село. Примічав здібності кожного, допомагав стати иа ноги, рости, розвиватися, виховував молодь. Устин Павлюк, знаючи чесну вдачу пастушка, старанність у роботі, поставив Марка до корів. Мавра пророкує велику славу хлопцеві. А Теклю хіба не Павлюк у бригадири вивів? Обіцяв на агронома вивчить, Марка — на зоотехніка. Вісімнадцяти год дівчина — бригадою править! Поле, сівозміна, сортові посіви. Порядок людям дає. А собі дать не може. Вибрати вірного хлопця в житті ие вміє. Павлюк колись, немов у жарт, намагався поріднити Марка з Теклею, і мати тепер хотіла нагадати дочці про це.

— Хай і бере собі в зяті його,— відказала Текля, киваючи на зніяковілу Галю.

Дівчата засміялися. Галі тракторист Сень до вподоби,— хто тощ не знає?Акрил для ремонта ванн купити.

Осмутніла Текля немов із жалем відказала матері:

— Не по серцю він мені… Не тому, що недавно пас череду. Марко хлопець славний, розумний. Та… Сама не знаю чому,— із сум’яттям у душі призналася Текля.

Немилий хлопець дівчині. Себе не приневолиш…

Не так легко збагнути дівчипі свій вибір… Чому один кров бунтує, промовить слово — дівчина лине, кине погляд — дівчина мліє, і чому байдужий, не до вподоби другий.

Чи кожен спроможний читати в людській душі?

— Марко хлопець м’якосердий,— майже суворо доводить мати.— Не вітрогон, розсудливий, на вулиці не виляскує.

— Голосом не вдався. Як череду пас — захрип.

— Здібний, роботящий, охочий до науки, все дається йому…

— Білозорий…

— Слухняний, вірний, не зрадить.

— Не до серця вів мені…

Де видано, щоб дівчині припав до вподоби сумирний хлопець?
Сумні дівочі погляди розбігалися над зеленими ланами.

Надія була, що вночі роса освіжатиме рослину, та ночі стали холодні. А вдень босою ногою на землю не ступиш — як зола… Корінь у сухій землі сидить, рослині ніяк рости, розвиватися. Озимі хліба вже пішли в стрілку, колосилися. А стебло виснажене. Де колос братиме силу?

Пекуча нудьга осідала на душу.Акрил для ремонта ванн купити.

Мусій Завірюха зосереджено стояв серед поля. Полотняна сорочка полискує на сонці, юхтові чоботи парять ноги, від солом’яного бриля падає затінок иа смагляве довгасте лице…

— Жито від кореня підгоріло, зажовкло, стеблині ні з чого тягти соки, треба, щоб поживні речовини перетворювалися в оргапічні кислоти…

Не знаючи, як утішити, викладав дочці агрограмоту. Мовби Текля сама того не знала.

Мусій Завірюха, проте, втупивши в землю погляд, повів мову, як рослина споживає залізо, калій, кальцій, сірку, магній, себто волога розчиняє кваси…

Немов з досадою слухала Галя, Текля, Наталка, Катерина, ще дівчата, кожна із своїми думками…

Вирвавши стеблину, Мусій Завірюха вертів перед очима сухі корінці, доводив, як корінь тягне поживні речовини: стебло зачахло, зажовкло — нестача вологи… Щоб рослина росла і розвивалася, треба сорок-шістдесят відсотків вологи, як каже наука… А в нас такої спеки і влітку не було… Дерево лопається…

Текля невдоволена з батькових слів: чи не думає він засмутити подруг?

— Людина править зростанням,— твердить Мусій Завірюха.— Ось візьміть ярове поле. Після буряка земля пухка. Повесні глибоко окультивували, а дощу нема, грунт не густий, повис — провіяв вітер… Тепер зрозуміло, чому в ярій пшениці підгорів корінь? Не догледіли ми, і я в першу чергу… Не придавили грунту.

Далебі, розкриває людям очі Мусій Завірюха, розповідає про складну грамоту вирощування хліба.

Мусій Завірюха кидає на осмучені дівочі лиця бадьорий погляд. Чи є підстава для тривоги? Хліба не дійшли ще воскової стадії, ще одзеленіють. Жито зачинає колоситися, приболіло, зажовкло, а ще не закінчилася вегетація. Мавра не від того, видно, щоб залучити в зяті Марка, так сподобався він їй. Од старих звичок не може одвикну- ^ ти, коли батьки женили, віддавали дітей, знаходили / пару.
Не договорилися ні до чого дочка з матір’ю.

Палій вітер обвівав молоде пшеничне стебло, сонце запікало землю і душу, ярина бідно кущилася, присмалило листочки. Дівчата-подруги з хмарними лицями никали полем. Текля насумрила вицвілі брови. Схилилася над густим руном: «Чому ж ти, стеблинко, в’янеш, сохнеш? Негода занапастила тебе… Зав’яло… Зажовкло… Захирі-
Нема поживних соків у грунті. Молодий паросточку, ми підживимо тебе! Дамо фосфору, азотного і калійного добрива. Весняне сонечко пригріє, може, бризне дощик, земля присмокче добриво. Вогка земля вбира добриво, суха випаровує. Весна, мов мати, стеблинко, зогріє і нагодує тебе. Рости, красуйся, набирайся сили. Я тебе, як квіточку, огорну! Оживлю… Я про тебе подбаю… Щоб виросло наливне зернятко».
Дивно, як одзеленіла ти, стеблинко, як вижила… Яких ‘ ти тільки не зазнала бід! Цілу осінь лили дощі, земля набралася водою, набухла, вигнала крихке стебельце. Придавили морози, земля змерзлася, як кремінь, стебло заснуло. Сікли гострі вітри, зима була гола, стеблині не { було захистку, зрідка випадав сухий сніжок, зривалися вітри, згонили сніги з полів на ліси, яри, балки, де сніги осідали. Тоді полили дощі, на полях стояла вода, збігала з гір, заливала низини, і ти, стеблинко, мокла в воді. ‘ Припекли знов морози, земля обледеніла, і ти, стеблинко, вмерзла в лід. Морози лютішали, шалені вибухи стрясали ніч, земля лопалася, морози рвали часом і хати, що стояли на глиняних грунтах, кололи стіни, долівки. Вода ‘ в колодязях промерзала до дна. Хазяйки ставили в льохи відра з жаром, щоб не померзла картопля. Напровесні задощило, тумани роз’їдали лід, що відтавав, ставав крихкий, та ще був примерзлий до землі. Пригріло веспяне сонечко, земля спарилася, і ти, стеблиночко, ожила, а дихать було нічим — захиріла ти… Де тракторами не подавили льоду, хліба загинули. І як ти його подавиш, коли
лід злився із землею.